На початку космічної ери США спробували перетворити навколоземний простір на гігантську систему зв’язку. Для цього військові відправили на орбіту сотні мільйонів крихітних мідних голок, які мали відбивати радіосигнали назад на Землю.

Експеримент отримав назву Project West Ford і був розроблений у MIT Lincoln Laboratory. Ідея полягала в тому, щоб створити на орбіті величезну хмару пасивних диполів — найпростіших антен, яким не потрібні власне живлення чи передавач.

У корисне навантаження помістили близько 480 мільйонів тонких мідних елементів. Кожен мав довжину приблизно 1,8 сантиметра й був розрахований так, щоб розсіювати радіохвилі, надіслані із Землі.

Втім, говорити, що всі 480 мільйонів голок окремо літали навколо планети, було б неточно. За оцінками NASA, самостійно розійшлися приблизно 120–215 мільйонів диполів, тоді як решта залишилася у більших скупченнях.

Головна мета проєкту була суто практичною. Під час Холодної війни США шукали спосіб підтримувати далекі військові радіоканали навіть у разі проблем зі звичайною інфраструктурою зв’язку.

Мідні голки мали працювати як величезний орбітальний відбивач. Наземна станція посилала сигнал у небо, частина хвилі розсіювалася на диполях, після чого інша антена могла прийняти її за тисячі кілометрів.

Перший запуск у 1961 році закінчився невдачею: голки не вдалося нормально розгорнути. Через два роки американці повторили експеримент із доопрацьованою системою, і цього разу результат виявився значно кращим.

Після виходу на орбіту спеціальний механізм виштовхнув контейнер із щільно запакованими диполями. Вони почали поступово розходитися в просторі, і приблизно за 40 днів навколо Землі сформувалося розріджене кільце.

На перших етапах система справді працювала. Коли мідні елементи ще залишалися відносно близько один до одного, швидкість передавання даних могла сягати близько 20 тисяч бітів на секунду.

Але саме те, що мало зробити систему глобальною, одночасно стало її слабким місцем. Що сильніше хмара розтягувалася навколо планети, то менше диполів одночасно потрапляло в зону, яку «бачили» передавальна і приймальна антени.

У результаті радіосигнал поступово слабшав. Тобто голки успішно сформували велике кільце, але зі збільшенням його розмірів ставало дедалі менше матеріалу, здатного ефективно відбивати сигнал у потрібному напрямку.

Проєкт викликав і зовсім іншу проблему. Астрономи були занепокоєні тим, що в навколоземному просторі навмисно розміщують величезну кількість металевих об’єктів, здатних впливати на спостереження за слабкими радіосигналами з космосу.

Навіть за мірками початку 1960-х років експеримент виглядав надзвичайно масштабним. Фактично військові перевіряли, чи можна фізично змінити навколоземне середовище заради надійнішого зв’язку.

Більшість окремих голок не залишилася на орбіті назавжди. Через дуже малу масу вони поступово втрачали висоту, а на їхній рух впливав, зокрема, тиск сонячного випромінювання.

Складніше було з великими злиплими скупченнями диполів. Вони виявилися стійкішими, і навіть через десятиліття після запуску частину таких об’єктів усе ще відстежували як космічне сміття.

NASA у 2013 році повідомляла про 46 каталогізованих скупчень, пов’язаних із West Ford. Таким чином, наслідки короткого експерименту початку космічної ери залишалися на орбіті ще через пів століття.

Зрештою система з мідних голок так і не стала майбутнім глобального зв’язку. Активні супутники виявилися значно ефективнішими, керованішими й практичнішими за гігантську розріджену хмару металу.

Project West Ford залишився одним із найдивніших прикладів того, наскільки сміливими були ранні космічні експерименти. У розпал Холодної війни США фактично спробували побудувати навколо Землі штучне радіокільце — і частина його залишків ще десятиліттями нагадувала про цей задум.

🌟 Читайте «Експерт» у своєму смартфоні — додайте нас в Google Discover