Спробуйте провести пальцями по власній долоні, боці або ступні — відчуття буде, але справжнього нестримного сміху, як під час лоскоту іншою людиною, найімовірніше, не виникне. Найцікавіше, що справа не в тому, що власні пальці торкаються шкіри якось інакше. Значну частину роботи виконує мозок, який знає про дотик ще до того, як він відбудеться.

Коли людина вирішує поворухнути рукою, мозок не просто надсилає команду м’язам. Одночасно нервова система може використовувати інформацію про запланований рух, щоб спрогнозувати його сенсорні наслідки: де приблизно станеться дотик, коли він відбудеться і яким може бути.

Тому власний дотик практично ніколи не стає для мозку справжнім сюрпризом.

Цей механізм допомагає відрізняти відчуття, які ми створюємо самі, від подій у зовнішньому світі. Передбачувані сигнали можуть частково приглушуватися, щоб нервова система приділяла більше уваги несподіваним подразникам.

Лоскіт особливо добре демонструє цей принцип. Коли нас торкається інша людина, мозок не може з абсолютною точністю передбачити наступний рух: його напрямок, швидкість, силу та конкретний момент контакту. Саме ця непередбачуваність робить відчуття значно сильнішим.

Якщо ж рукою керуємо ми самі, інформація про майбутній рух уже доступна нервовій системі. Відчуття не зникає повністю, але його інтенсивність зазвичай зменшується.

Цікаво, що експерименти з пристроями, які передають рух руки на іншу поверхню із затримкою, показували: коли наслідок власного руху стає менш передбачуваним у часі або просторі, відчуття лоскоту може посилюватися. Тобто для мозку важливо не лише хто створив рух, а й наскільки точно можна передбачити результат.

Навіщо взагалі потрібна така система? Якби мозок однаково сильно реагував на кожен власний рух, нас постійно відволікали б відчуття від одягу, рухів рук, кроків та інших дій. Здатність прогнозувати наслідки власних рухів допомагає виділяти нові та потенційно важливі сигнали.

До речі, саме тому справа не у «відсутності лоскотливості». Людина може бути надзвичайно чутливою до чужого дотику й водночас майже нічого не відчувати, намагаючись полоскотати себе.

Отже, мозок не буквально «вимикає» лоскіт. Він робить дещо цікавіше — заздалегідь прогнозує наслідок власної дії та зменшує значущість очікуваного сигналу. А коли дотик приходить несподівано, такого точного прогнозу немає — і реакція стає набагато сильнішою.

🌟 Читайте «Експерт» у своєму смартфоні — додайте нас в Google Discover